Anna Ilyina

В статті аналізуються засади феноменологічної традиції тлумачення Декартової філософії як одного з найбільш значущих проектів сучасних картезіанських досліджень. Зокрема, розглядається інтерпретаційний підхід Ж.-Л. Марйона, що унаочнює основні тренди сучасного феноменологічного картезіанства. Виявлено два основні проблематичні моменти, що спричиняють феноменологічну критику Декарта, а саме її гусерлівську версію: нелегітимність переходу між іманентним і трансцендентним порядками («картезіанське коло» в розумінні Гусерля) та наявність опосередковувальної ланки у цьому переході, що суперечить феноменологічній вимозі безпосередньої даності. Визначаються способи подолання цих перешкод в рамках феноменологічної філософії, що загалом розглядає картезіанський спадок як фундаментальну складову у розбудові власного проекту. Введення концепту Іншого до феноменологічного дискурсу розглядається як один з таких способів і аналізується на прикладі марйонівських тлумачень Декартових позицій. Феноменологію Іншого розглянуто як джерело критичних ресурсів, що, опонуючи Гусерлевій критиці картезіанського підходу, сприяє виявленню автентичних характеристик останнього, які залишалися прихованими під тиском історико-філософських стереотипів і підлягають розкриттю крізь призму феноменологічних інтерпретацій.

В статті аналізується значення концепту чистоти в трансцендентальному дискурсі філософської думки і розкриваються його основні характеристики. Розглядається відношення між поняттями чистоти та пустоти в опозиції «форма–зміст», котра зазнає суттєвого перегляду в рамках трансцендентальної традиції. Деталізується аспект функціювання ідеї та поняття чистоти у трьох панівних концепціях трансценденталізму: філософських проектах Канта, Гуссерля та Дерріда, в кожному з яких чистота характеризує фундаментальні царини філософської проблематизації – відповідно, розуму, свідомості та мови. Показується, яку роль відіграє поняття чистоти як принципово предикативний концепт (і як синонім поняття трансцендентального) в реалізації парадигмального «зсуву», пов’язаного з антисубстантивістською орієнтацією трансцендентального мислення. Це призводить до зміни акцентів у філософському запитуванні з догматико-метафізичного «Що» на критично-трансцендентальне «Як». У статті визначаються різні способи тлумачення чистоти в трансцендентальному дискурсі: ейдетична чистота, чистота сингулярності, чистота структури та інтенційна чистота.

У статті досліджується кантівська концепція вільної гри пізнавальних спроможностей – виображення і розсуду – в ракурсі проблеми трансцендентальної універсальності. Відзначається універсалізуючий потенціал третьої «Критики», одним із визначальних сюжетів якої є проблема вільної гри, щодо Кантової філософської системи в цілому. Викладаються базові параметри авторської тематизації трансцендентального універсалізму як такого, що ґрунтується на принципах відношення і відмінності і є пов’язаним із конституюванням порядку гіпер-універсальності. Оприявнено й проаналізовано параметри універсальності, імпліковані концепцією вільної гри. Показано, яким чином вихідна універсальність трансцендентального виображення виявляється в рамках вільної гри водночас підваженою і гіперболізованою. Досліджено амбівалентну позицію вільної гри у відношені до пізнання; з метою схоплення універсалістичних імплікацій релевантного вільній грі модусу пізнання – «пізнання взагалі» – введено концепт «пізнання als ob». Встановлено певну асиметрію в рамках вільної гри між статусами виображення і розсуду, а саме – пріоритетність останнього. Проаналізовано специфіку властивої вільній грі суб’єктивної універсальності, виявлено її інтерсуб’єктивні та квазі-об’єктивні засновки; застосовано поняття «als ob-об’єктивності», що характеризує певну тенденцію до універсалізації самої універсальності, позначаючи універсальний вимір на межі суб’єктивного й об’єктивного.

The paper addresses the problem of the place of deconstruction in the history of transcendental philosophy. J. Derrida’s project is considered as one of the most representative and consistent realizations of theoretical foundations of transcendentalism along with prominent conceptions such as Kant’s critique and Husserl’s phenomenology. The author suggests a number of attributes of transcendental thinking that allow historical reconstruction of the transcendental paradigm. Derridian approach is considered as a turn towards this tradition, conceived as a transcendental tradition par exellence, guided by the attitude of «turning. Historical legacy of deconstructive «turning» is analyzed with respect to Husserlian Rückfrage: return-inquiry as method, idea and attitude, reproducing in deconstructive strategy of interpretative critique. A concept of hyperbolic transcendentalism is introduced in order to (1) define a deconstructive version of transcendental philosophy and (2) indicate an immanent tendency in the transcendental thought, constitutive for both Kantian critical project and Husserlian strive towards intellectual radicalism extending from methodological hyperboles (reduction and epoche) to radicalization of «transcendental motive». The author relies upon the concept of quasi-transcendental (thematized by Derrida himself), which defines a mode of de-dogmatization, critical purifying and preservation of proper transcendental foundations of philosophical thinking.

The article deals with the problem of phenomenological interpretation of Cartesian idea of evidence. The author demonstrates that implicit but constitutive characteristic of evidence is a property of excessiveness. The analysis of its conceptual versions and methodological representations in Husserl, Marion and Derrida’s philosophies deconstructs some stereotype interpretations of evidence as an attribute of I-centric philosophical systems and also as a carrier of qualities of fullness and presence. The author claims that excessiveness of evidence has two main aspects: (1) non-belonging to the system assured by this very evidence and (2) tendency to self-surpassing (hyperbolization). The excessiveness of evidence is shown in particular with regard to the system of thinking governed by the “truth-falsehood” opposition. The author brings to light a trend to the increasing of degrees of evidence as a consequence of phenomenological critique and deconstruction as methodological hyperbolizations of Cartesian doubt. The common ground between Marionian and Derridian critiques of Husserl’s conception of evidence is found that is inconsistency between the principle of fulfillment of intention and the unrealizable regulative of the “Idea in Kantian sense” as two main ways of representation of evidence idea in Husserlian phenomenology. It is shown that in accordance with the paradigm of possibility as the common denominator of phenomenological attitude in general the very same criticized evidence becomes assimilated in Marion’s conception of “saturated phenomena” (a principle of hyperbolical givenness) and in Derridian deconstruction (hyperbolicity-excessiveness as heterogeneity and impossibility within the framework of his critique of presence). The author uncovers the essential connection between the idea of evidence and basic elements of deconstructive discourse, such as the metaphorical concept of secret and the quasi-concept différance.

The article examines the peculiarities of the relationship between phenomena of freedom and tradition in the discourse of deconstruction. In this case, the tradition stands primarily as philosophical tradition, a critical questioning about which underlies Derridian thought. The latter in a great measure is a philosophical reflection on just the philosophical heritage ("philosophy of philosophy"). The author carries out her own analysis of the relationship between deconstruction and philosophical tradition in connection with the problem of freedom. In this respect, she uses the Derridian concept-metaphor of translation (passage), drawing on Mark Crepon’s historico-philosophical findings. Considering the peculiarities of the thematization of concepts of freedom and tradition in deconstructive discourse, the author reveals a connection between the problems of (a) limits of philosophy (as one of the cornerstone issues of Derridian discourse) and (b) the specific correlation between the phenomena of freedom and tradition. It has been established that it is the ideas of other and translation (passage) that stand as links enabling such a connection. For the history of philosophy of the second half of the 20th century, it is important to correctly understand the Derridian concept of tradition. The article proves that Derrida's interpretation of this concept (1) is significantly determined by the factor of other, (2) is based on the paradoxical interaction of tradition and freedom, (3) causes and enables deconstructing of the opposition between freedom and violence. As a result, it is established that deconstruction, which is apparently guided by the goal of liberation from tradition, in essence turns out to be a freedom for tradition, if the latter is interpreted in the semantic context set by the concepts of translation (or transition), other and limit.

The article is devoted to historico-philosophical investigation of the grounds of universalism of special type. This universalism, inherent in transcendental thinking, was radicalized in quasi-transcendental discourse of Jacques Derrida. It is established that explicit critique of universalism in deconstructive philosophy is aimed at “logo-centric” paradigm of universality which is questioned by (quasi)transcendental philosophy. Constitutive function of difference and otherness in establishment of transcendental and especially quasi-transcendental universality was brought to light. It was shown that in (quasi)transcendental discourse singularity is involved into the sphere of universal, whereas “dogmatic” universalism brought singularity and/or particularity outside, thus questioning its own claims. Tracing transcendentalist tendency to balance status and significance of universal and particular (singular), the author concludes that relation between them makes possible constituting hyper-universality of special type. Universal implications of the Derrida’s notion “quasi-transcendental” are defined. It was determined that one of the main factors constituting universalism of quasi-transcendental type is the deconstruction of binary thinking, accomplished first of all with the help of principles: differance, insolvability (aporia) and trace. Among them insolvability implies universality revealing the overlap and mutual conditioning of alternative (at a glance) elements. Instead, the trace conditions superiority of logo-centric alternatives “primary-secondary” and “presence-absence”.

У статті досліджуються форми і особливості виявлення ідеї свободи в теоретичному вимірі кантівського трансценденталізму. Аналізуючи ґрунтовні праці Л. У. Бека і М. Коля з проблеми свободи в кантівській філософії, в яких артикулюються проблеми множинності значень Кантового поняття свободи (Бек) та свободи емпіричного мислення (Коль), авторка звертає увагу на необхідність підважування жорсткої опозиції між царинами природи і свободи та можливість тлумачення в термінах свободи судженнєвої активності розсуду. Акцентується значущість концепту спонтанності як такої форми втілення ідеї свободи, що характеризується певною універсальністю через застосовність як до теоретичного, так і до практичного дискурсів. Встановлено важливість «методологічного повороту» у Кантовому тлумаченні проблеми свободи, який, деконструюючи онтологію «двох світів», дозволяє мислити елементи дистинкції «феноменальне / ноуменальне» як контекстуально зумовлені аспекти, а не відмінні онтологічні домени. Показано зв’язок між чинниками свободи і помилковості, розрізнено «позитивний» і «негативний» модуси свободи в рамках теоретичного мислення. В рамках теоретично-трансцендентального дискурсу виявлено апоретичний зв’язок свободи і зумовленості, встановлено його стосунок до базової апорії трансценденталізму: апріорної «вписаності» принципів іншості та відмінності до царини суб’єктивності, яка характеризується єдністю, автономністю, спонтанністю тощо.

Paper deals with investigation of deconstructive concept of quasi-transcendental in the context of general thematization of transcendental philosophy framework of which deconstruction is thought as a representational version. It was established that quasi-transcendental thinking amounts to such a re-interpretation of theoretical foundation of transcendental discourse in the frame of which moments of critique and hyperbolizing are united. Author brings to light and explores main topics of transcendental thought primarily and foremost subjected to the quasi-transcendental reflection: namely, the problem of relationship between transcendental and empirical and the problem of conditions of possibility. In the first case, an ambivalence of “transcendental-empirical” relation, inherent to transcendental discourse turns out to be sharpened. This relation combines in itself characteristics of opposition and juxtaposition, up to reciprocal conditioning. Transcendental becomes such only with regard to empirical and vise versa. In the second case, questioning on conditions of possibility is reshaped in discourse on conditions of impossibility, which proves to be both critical restriction and hyperbolic extension of the former. Paper shows that development of idea of quasi-transcendental in deconstructive philosophy is an outcome of mutual work of Derrida himself and his eminent commentators. The function and basic senses of concept “quasi”, which it obtains within the scope of deconstructive version of transcendentalism, are determined. In particular, an affinity of Derridian “quasi” with Kantian als ob is ascertained, as well as its connection with both critical attitude and discursive realm of fiction. A peculiarity of concept of ultra-transcendental as variation of notion “quasi-transcendental” is found out. Author explores the relation of quasi-transcendental discourse to empirism and gives reasons for priority of transcendental realm over empirical in Derridian thought. Paper lays bare the relationship of quasi-transcendental thinking with discourse of other, as a fundamental theme of deconstructive philosophy. In sum author claims that importance of the theme of transcendental in deconstructive discourse and personal Derrida’s self-identification as quasi-transcendental philosopher serve as crucial reasons for investigation of deconstructive philosophy as a prominent version of transcendental thinking.

The idea of aporia, according to the author, leads to the transformation of Derrida’s philosophy on the basis of a new kind of universalism. This new universalism is based on the principles of relation and difference; it involves the concept of“radically Other” (in particular, in the modes of particularity and singularity) into the field of the Universal. As an essential factor of binarism’s deconstruction, an aporia leads to undermine a paradigm of choice. Derrida substitutes this paradigm with an attitude to “impossible” interdependence of concepts, which, according to traditional approach, are treated as incompatible. The author proves that universalistic potential of Derrida’s thought reveals itself in application of transcendental approach to the problem of universal. Nevertheless, in case of Derrida it is quasi-transcendentalism that unites in itself moments of critics and radicalization of Kantian and Husserlian types of transcendental approach. The paper proves that the idea of aporia has fundamental significance for constituting quasi-transcendental universalism. Interconnectedness (up to identity) of concepts of aporia and experience is evinced, as well as fundamental link between the concept of aporia and basic quasi-transcendental structure of “conditions of possibility/conditions of impossibility”. Within the problem of aporia, as is shown, inherently transcendental overlap between theoretical and practical dimensions is taken place. As is detected, in the discourse of aporia there appears a rethinking of Universal/Particular (Singular) relation: traditional contraposition is transformed into oscillation and overlapping (this rethinking is proper for the transcendental approach). The results of the study, set forth in the article, allow historico-philosophical conclusion about presence, significance and peculiarity of the motive of universality in Derrida’s quasi-transcendentalism. Often remaining implicit, this motive, however, appears to be the driving force for deconstructive thinking.

The article is devoted to the historical-philosophical analysis of the problem of ambivalence as a fundamental principle of Derrida’s philosophical thinking. It shows how such primordial philosophical questions as ones of limits of philosophies and of limits of philosophy define the basic problem dimensions of Derridean conception. It consideres the correlation of the theme of marginality with both the problem of Derrida’s cultural self-identification and the idea of the metaphoricity of language as the initial premise of différance logic. Also the article examines the role of transcendentalistic implications in Derridean thought that determine a his-torical and philosophical context of Derrida’s philosophy. The analogy between quasi-transcendental and metaphorical aspects of deconstructive thinking is drawn. The identifica-tion of Jewish and metaphorical in Derrida’s conception is demonstrated. The author introduces the concept of "literal metaphor" as the quintessence of Derrida’s philosophical thought which structures its basic forms, namely: aporia, hyperbole, question, commentary.

Статтю присвячено дослідженню альтернативних можливостей інтерпретації Декартової концепції cogito: як авто-референтної структури і як авто-афекційності. Контекстом аналізу виступає трансцендентально-феноменологічний ракурс погляду на картезіанську філософію як на засновок трансцендентального мотиву. Визначено роль принципу авто-референтності в трансцендентальному дискурсі. На ґрунті розгляду перспектив тлумачення картезіанського підходу, запропонованих М. Анрі й Ж.-Л. Марйоном, виявлено моменти іррелевантності авто-афекційної настанови вимогам трансцендентального мислення і втомивовано адекватність авто-референтної моделі його засадам. Авторка доходить висновку, що, попри позірну пріоритетність авто-афекційності для трансцендентального дискурсу, пов’язану насамперед з притаманною їй радикалізацією функціонального аспекту свідомості й усуненням небезпеки субстантивації cogito, закладеної в структурі авто-референтності, остання видається відповіднішою вимогам трансцендентального мислення, оскільки передбачає збереження принципу відношення-відмінності, конститутивного для трансцендентальної думки – який в умовах авто-афекційності виявляється редукованим.